МАЙСТЕР КОЛО СУДОВИХ СПРАВ

МАЙСТЕР КОЛО СУДОВИХ СПРАВ

Як юрист я привик відповідати за кожне 
своє слово, і до всього відношуся зважено.

Віктор Медведчук1

Численні факти брутального топтання Конституції України, законів України, регламенту Верховної Ради України, фальсифікацій законодавчих актів та інших порушень норм права і моралі, які було допущено у ході парламентського оксамитового перевороту січня-лютого 2000 року, привернули пильну увагу ЗМІ та громадськості. Автор цих рядків присвятив даній темі цілу брошуру „Оксамитове шахрайство у Верховній Раді України". 4 квітня 2000 року її скорочений виклад опублікувала газета „Сільські вісті". Публікації викликали великий резонанс. Запахло не лише черговим скандалом, а й відповідними висновками - і це напередодні розгляду Конституційним Судом України подання народних депутатів України, які оскаржували залежність рішень, прийнятих від імені Верховної Ради України, в Українському домі 21 січня і 7 лютого 2000 року.

Чи не найбільше занепокоївся публікаціями В.Медведчук. На засіданні координаційної ради парламентської більшості, яке відбулося 10 квітня 2000 року, Віктор Володимирович порушив питання щодо публікації в „Сільських вістях" статті Д.Чобота „Оксамитове шахрайство найвищого ґатунку" і виходу книги з подібною назвою, які, на його думку, ображають честь і гідність Верховної Ради України. В.Медведчук вніс пропозицію:

„Звернутися до суду з цих питань безпосередньо і до Генерального прокурора, тому що в діях народного депутата Чобота є всі ознаки злочину, передбаченого Кримінальним кодексом України, і я думаю, що це повинно бути предметом розслідування та відповідних рішень Генерального прокурора".

- Заяву підписує Плющ Іван Степанович. Останнього на засіданні координаційної ради більшості не було. Сказано - зроблено. Виконуючи задумане В.Медведчуком, новообраний пропрезидентською більшістю в концертному залі колишнього музею Леніна спікер українського парламенту І.Плющ того ж дня (10 квітня 2000 року) підписує позовну заяву в Радянський народний суд м. Києва до народного депутата України Д.В.Чобота і газети „Сільські вісті" про захист честі, гідності та ділової репутації Верховної Ради України". Іван Степанович пише, що відомості, поширені у статті „Оксамитове шахрайство найвищого ґатунку", автором якої є Д.Чобіт, „не відповідають дійсності та паплюжать честь і гідність та ділову репутацію єдиного органу законодавчої влади в Україні - Верховної Ради України". До таких, на думку позивача, належать такі висловлювання:

„Для підтримки курсу новообраного Президента України в парламенті штучно створено депутатську більшість, до якої, як проголосили її керівники, „записалися" 258 осіб".

„...більшість мала право обрати бажаних їй керівників. Але потрібно було робити це легітимне - у суворій відповідності з Конституцією, законами і Регламентом Верховної Ради".

„Але організатори більшості її зігнорували, влаштували в залі на ранковому засіданні 20 січня справжній бедлам".

„Через мегафони Олександр Ємець, Леонід Кравчук і Геннадій Удовенко оголосили, що О.Ткаченко вже не Голова Верховної Ради України, бо вони нібито зібрали 230 підписів за його відкликання. Однак не тільки 20, а й 21 січня такої кількості підписів не було зібрано. Бо якби було, то поширили б відповідний документ".

„Більшість, усупереч чинному законодавству, 20 січня оголосила про прийняття шляхом поіменного голосування підписами постанов „Про внесення змін та доповнень до Регламенту Верховної Ради України", „Про відкликання Голови Верховної Ради України", „Про відкликання Першого заступника Голови Верховної Ради України".

„Про „прийняття" цих рішень керівники більшості ввечері того ж дня протрубили на всю Україну. Хоча це не відповідало дійсності. Не тільки тому, що голосування підписами є протизаконним, а й тому, що під жодним з оголошених документів потрібних хоча б 226 підписів не було. Більше того, навіть наявні підписи стали предметом усіляких маніпуляцій та шахрайства. Прикладом може служити документ, покладений у фундамент діяльності пропрезидентської більшості".

„Як відбувалося шахрайство, важко сказати, можна лише здогадуватися".

„Фабрикація документів - справа звичайна в кримінальних колах. Але фальсифікація постанови Верховної Ради України, та ще й у самому парламенті і за участю народних обранців, - це щось дике. Словом, дожилися. Хіба так можна будувати державу та ще й називати її правовою? Суто українська форма парламентського голосування шляхом збору поіменних підписів депутатів - це шлях до маніпуляції волевиявленням парламентарів, інструмент у руках шахраїв для досягнення своїх корисливих цілей. Таким шляхом чесні і відповідальні політики йти не можуть".

„Отже, засідання пропрезидентської більшості в Українському домі 21 січня 2000 року розпочалося із фальсифікації - оголошення головуючим Медведчуком постанови, яка насправді не приймалася. Після чого той же Медведчук фактично самочинно взяв керівництво Верховною Радою у свої руки".

„Далі цинічна фальсифікація продовжилась. - Виготовили підроблену гербову печатку і скріплені нею рішення почали здавати у протокольний сектор та розсилати їх копії за належністю".

„Під час засідання пропрезидентської більшості в Українському . домі 21 січня 2000 року була проголошена прийнятою сфальсифікована постанова Верховної Ради „Про відсторонення від ведення пленарних засідань 20 та 21 січня 2000 року Голови Верховної Ради України О.М.Ткаченка та першого заступника Голови Верховної Ради України А.І.Мартинюка".

„Відтак брутально сфальсифікований документ (і то у ксерокопії, а не в оригіналі) здали у протокольний сектор Верховної Ради для реєстрації, як буцімто прийнятий акт".

„Оголошення сфальсифікованої постанови законодавчим актом та продовження на її основі засідання в „Українському домі" 21 січня 2000 року - це не просто порушення юридичної процедури, це явний службовий підлог. І де? У Верховній Раді України!"

„Відверті фальсифікації документів у стінах парламенту, підробка гербової печатки, інші службові переступи права і моралі, які здійснює хоча й обмежене коло людей, дискредитують усю Верховну Раду України, зрештою, ганьблять Українську державу в очах цивілізованого світу".

„Оскільки Медведчук особисто доповідав депутатам зміст сфальсифікованої постанови Верховної Ради, об'рунтував нею свої дії, підписував документи, які скріплювались підробленою печаткою, то вже із цього випливає підозра про його причетність до протиправних дій, в яких вбачаються ознаки злочинів, передбачених Кримінальним кодексом. Якщо знайшлися люди, які пішли на нечуване - фальсифікацію законодавчого акта, то як довіряти їм роботу з іншими нормативними документами?"

„Історія із фальсифікаціями у Верховній Раді надто серйозна..."

„Тому зовсім неприпустимо, щоб ситуацію із шахрайством у Верховній Раді було замовчано".

„Щодо історичності - сперечатися не буду, бо сталася дійсно історична подія - перше широко-масштабне, нахабне та цинічне шахрайство у стінах Верховної Ради".

„Невже „оксамитове шахрайство" потрібно увічнювати в календарі знаменних дат та ще й називати один із днів на його честь?"

„Я наполягаю на тому, щоб для встановлення імен усіх парламентських авантюристів, шахраїв, фальсифікаторів і пройдисвітів було створено тимчасову слідчу комісію ВерховноїРади України".

Автор позовної заяви І.Плющ чомусь дуже турбується про Віктора Володимировича і твердить, що вираз, вжитий Д.Чоботом „...Медведчук фактично самочинно взяв керівництво Верховною Радою України у свої руки", „не відповідає дійсності і компрометує Верховну Раду України".

Відбувається дивовижна підміна понять - звинувачення В.Медведчука у вчиненні протиправних дій намагаються виправдати тим, що визнання їх такими „компрометує Верховну Раду України".

При цьому І.Плющ посилається на міфічну постанову „Про відсторонення від ведення пленарних засідань 20-21 січня 2000 року голови Верховної Ради України О.М.Ткаченка та першого заступника голови Верховної Ради України А.І.Мартинюка", яку фактично Верховна Рада України ніколи не приймала і якої станом на 1 жовтня 2001 року все ще немає в Єдиному державному реєстрі законодавчих актів України, незважаючи на неодноразові спроби її узаконити шляхом цинічного шахрайства та службових підлогів, до речі, не без участі когось із теперішнього керівництва Верховної Ради України.

За дорученням В.Медведчука І.Плющ просив суд спростувати висновки у публікації Д.Чобота, які не лише неможливо, а й смішно спростовувати.

Візьмемо перший вислів:

„Для підтримки курсу новообраного президента України в парламенті штучно створено депутатську більшість, до якої, як проголосили її керівники, „записалися" 258 осіб".

Що ж тут спростовувати? Що більшість не створювалась „для підтримки курсу новообраного президента України"? Чи те, що до неї „записалися" 258 осіб? Чи, може, те, що вона створена „штучно"? І що ж тут ганьбить „честь, гідність і ділову репутацію"?

А як бути з іншою вимогою - спростування наступних слів:

„...більшість мала право обрати бажаних їй керівників. Але потрібно було робити це легітимне - у суворій відповідності з Конституцією, законами і Регламентом Верховної Ради України".

Що тут спростовувати? Невже більшість не мала права обирати „бажаних їй керівників"? Якщо ж заперечити друге речення виразу, то виходить, що у Верховній Раді України можна діяти не легітимне та не у відповідності із Конституцією, законами і Регламентом Верховної Ради. „Абсурд", - скаже читач і буде мати повну рацію!

Але ж цей абсурд підписав І.Плющ. Цілком зрозуміло, що не він готував документ. Ініціативу, як добре відомо, проявив В.Медведчук на засіданні координаційної ради більшості, а представляв на суді інтереси позивача доктор юридичних наук Анатолій Селіванов. Тому небезпідставно напрошується думка: саме ці два доктори і брали участь у підготовці документів.

Наступний вираз, який пропонувалось спростувати, такий:

„Але організатори більшості її зігнорували, влаштували в сесійному залі на ранковому засіданні 20 січня справжній бедлам".

Автор статті називає „бедламом" мегафонний мітинг під час проведення пленарного засідання Верховної Ради України 20 січня 2000 року, у якому найактивнішу участь взяли якраз керівники деяких фракцій так званої більшості. А фото координатора більшості Л.Кравчука, який вигукує в мегафони невідомо що, прикрасили сторінки багатьох ЗМІ. То хіба це неподобство може позитивно характеризувати його? То що ж спростовувати?

А як бути із вимогою Медведчука - Плюща спростувати вираз:

„Як відбувалося шахрайство, важко сказати, можна лише здогадуватися".

Невже шахрайство легко пояснити? Чи позивач переконаний у тому, що про нього неможливо здогадатися? Знову нісенітниця.

А ось чергові перли не „останнього в Україні юриста" - вимога спростувати наступний вираз:

„Фабрикація документів - справа звичайна в кримінальних колах. Але фальсифікація постанови Верховної Ради України та ще й у самому парламенті і за участю народних обранців - це щось дике".

Якщо спростувати цей вираз, то виходить, що в кримінальних колах фабрикація документів є небуденною, а надзвичайною справою, а фальсифікація постанови Верховної Ради України зовсім не дике, а цілком звичайне і нормальне явище.

Можливо, що дехто так не лише вважає, а й подібним чином діє, адже фальсифікації та службові підлоги законодавчих актів українського парламенту, коли в його керівництві перебував В.Медведчук, виявлялися неодноразово.

Далі в позовній заяві вимагалося визнати такою, що не відповідає дійсності, наступну фразу:

„Отже, засідання пропрезидентської більшості в Українському домі 21 січня 2000 року розпочалося із фальсифікації-оголошення головуючим Медведчуком постанови, яка насправді не приймалася. Після чого той же Медведчук фактично самочинно взяв керівництво Верховною Радою України у свої руки".

Оце вже серйозніше. Це чи не єдине, варте уваги, дійсно спірне, на перший погляд, питання. Але тут В.Медведчуку нічого доброго не світить, бо він справді, відкриваючи музейне засідання 21 січня 2000 року, оголосив прийнятою неіснуючу постанову, тобто вдався до обману і фальсифікації. Оскільки в другому пункті зачитаного В.Медведчуком неіснуючого документа доручалося йому - В.Медведчуку - вести засідання Верховної Ради, то будь-який. навіть "не останній юрист", повинен розуміти, що Віктор Володимирович брав керівництво Верховною Радою фактично самочинно. І це теж неможливо спростувати. Яскравим доказом цього є відсутність в Єдиному державному реєстрі законодавчих актів України оголошеної В.Медведчуком прийнятою постанови Верховної Ради України „Про відсторонення від ведення пленарних засідань 21 та 22 січня 2000 року Голови Верховної Ради України Ткаченка О.М. та першого заступника Голови Верховної Ради України Мартинюка А.І.", яка нібито дозволяла йому вести засідання. Це ще раз незаперечно свідчить про обман депутатів і фальсифікацію законодавчого акта саме за участю В. Медведчука.

„Оскільки Медведчук особисто доповідав депутатам зміст сфальсифікованої постанови Верховної Ради України, обґрунтував нею свої дії, підписував документи, які скріплювались підробленою печаткою, то вже з цього випливає підозра про його причетність до протиправних дій, в яких вбачаються ознаки злочинів, передбачених Кримінальним кодексом".

Цю фразу І.Плющ теж вимагав спростувати, тобто зняти будь-яку підозру з Віктора Медведчука. Але це неможливо з вищевикладених причин. Це - перше. І друге: „підозра" - це ще дуже м'яко сказано.

Високопосадові позивачі вимагали спростувати і такий вираз:

„Я наполягаю на тому, щоб для встановлення імен усіх парламентських авантюристів, шахраїв, фальсифікаторів і пройдисвітів було створено тимчасову слідчу комісію Верховної Ради України".

Невже народний депутат не може наполягати на створенні тимчасової комісії парламенту з метою виявлення неподобства? Хіба чесні і порядні люди можуть її боятися? А шахраї і фальсифікатори? Чому найрішучіше проти створення такої комісії виступали об'єднані соціал-демократи на чолі з В.Медведчуком?

Але одною позовною заявою до суду захисники фальсифікаторів і шахраїв не обмежилися. У відповідь на публікації Д.Чобота 12 квітня 2000 року координатор парламентської більшості Л.Кравчук підписав статтю під назвою „Фантазії Дмитра Чобота або як фальсифікуються очевидні факти", яка 18 квітня 2000 року була опублікована в газеті „Голос України". У ній майже дослівно повторено всі аргументи із позовної заяви І.Плюща від 10 квітня. Але з'явився тут і новий мотив: „такий результат (створення більшості. - Д.Ч.), очевидно, став несподіваним для автора статті та його однодумців. Він, очевидно, не задовольняє пана Чобота. І тому депутат вирішив скомпрометувати представників більшості, зокрема й нинішнього Першого заступника Голови Верховної Ради України В.Медведчука..." Ось у чому суть - захисті В.Медведчука, хоча його у публікаціях Д.Чобота не було звинувачено: там лише констатувались факти численних порушень і вимагалось встановити імена фальсифікаторів та дати їхнім діям належну правову оцінку. У таких випадках у народі говорять: „На злодієві шапка горить".

В автора цих рядків немає сумніву у тому, що В. Медведчук був не лише у курсі складання тексту позовної заяви „Про захист честі, гідності і ділової репутації Верховної Ради України", а, й брав у цьому процесі активну участь, як і в підготовці подібного тексту статті в газеті „Голос України" від імені координаційної ради більшості, що може свідчити про його виняткову особисту і професійну зацікавленість у цій справі.

13 червня 2000 року відбулося перше засідання Радянського районного суду міста Києва у справі про захист честі, гідності та ділової репутації Верховної Ради України за позовом Голови Верховної Ради України до народного депутата України Дмитра Чобота.

На початку засідання Д.Чобіт виголосив клопотання про те, що І.С.Плющ є неналежним позивачем у справі, оскільки він перевищив надані йому конституційні повноваження та без рішення Верховної Ради України самочинно подав позов до суду на народного депутата, який сам є правозгідною частиною Верховної Ради України. До того ж 82 народні депутати України звернулися до суду про те, що вони категорично не згідні із твердженнями І.С.Плюща та наполягають на розгляді цього питання самою Верховною Радою України, Станом на 13 червня 2000 року жодна посадова особа Верховної Ради і жоден депутат не подали скарг щодо викладених у публікаціях Д.Чобота фактів.

У свою чергу позивач - Верховна Рада України в особі її представника А.Селіванова - заявила клопотання про зупинення провадження по справі у зв'язку із порушенням прокуратурою міста Києва кримінальної справи за фактами публікацій статей Д.Чобота. У представленій в суд постанові зазначено, що кримінальна справа порушена у зв'язку із зверненням в Генеральну прокуратуру України першого заступника Голови Верховної Ради України В.В.Медведчука.

Оскільки В.В.Медведчук був ініціатором і позову до суду, то це дає підставу для наступного висновку.

Подаючи позов до суду від імені Верховної Ради України та поширюючи відомості про цей факт у ЗМІ, робилася спроба нав'язати громадськості думку, що написане Д.Чоботом не відповідає дійсності. Але щоб у відкритому судовому засіданні ця версія не тріснула, як мильна бульбашка, зроблено інший крок -порушено кримінальну справу за фактом публікації. Посилаючись на цю кримінальну справу, позивач сам же просив суд зупинити провадження. Суд прийняв ухвалу про зупинення розгляду справи до завершення слідства та прийняття рішення по кримінальній справі.

Готовий довести свою правоту, відповідач оскаржив дії Радянського районного суду і вимагав відновлення провадження по справі, але Київський міський суд залишив рішення районного без змін - там теж вирішили чекати завершення слідства. Колегія Верховного суду України теж не знайшла підстав для скасування рішення щодо висновку районного суду про призупинення провадження по справі.

Виникла парадоксальна ситуація: позивач звертається до суду і тут же просить суд зупинити провадження по справі, а відповідач вимагає її розглянути по суті.

Таким чином, на засіданні координаційної ради парламентської більшості 10 квітня 2000 року В.Медведчук ставить питання про необхідність звернення до суду про захист честі, гідності та ділової репутації Верховної Ради України у відповідь на публікації депутата Д.Чобота, чим він відкрито демонструє свою незгоду з написаним і подає публікації як неправдиві. У результаті В.Медведчук добився бажаного - підтримки керівників та представників фракцій більшості і створив видимість власної правоти. Публікація в газеті „Голос України" під назвою „Фантазії Дмитра Чобіта..." мала завданням вплинути на громадську думку шляхом огульного заперечення фактів, викладених у публікаціях Д.Чобота. Позов до суду на депутата Д.Чобота широко висвітлили ЗМІ, а публікація в парламентській газеті лише посилила заперечення щодо звинувачень у численних фальсифікаціях. Виникла неоднозначна ситуація. Суперечку міг вирішити лише суд.

Дуже добре розуміючи всю правову хиткість становища і не бажаючи зазнати у відкритому судовому процесі жорстокого фіаско та ще й у присутності представників ЗМІ, було придумано досить оригінальну комбінацію. Одночасно із позовною заявою до суду, яку підписав І.Плющ на пропозицію В.Медведчука, останній написав ще й клопотання в Генеральну прокуратуру про порушення кримінальної справи по факту публікації статті Д.Чобота в газеті „Сільські вісті".

Прислухавшись до заступника Голови Верховної Ради України, прокуратура порушила кримінальну справу №50-2496 „по факту публікації статті Д.Чобота „Оксамитове шахрайство" в газеті „Сільські вісті" від 4 квітня 2000 року".

Автор цих рядків був цілком готовий у суді довести правдивість ним написаного. Але цього не дали зробити. Тільки-но розпочався суд, як представник позивача А.Селіванов вніс клопотання про зупинення провадження по справі „у зв'язку з порушенням прокуратурою кримінальної справи". Стала зрозумілою суть юридичної комбінації. У такому випадку суд зобов'язаний зупинити провадження до завершення слідства. А слідство можна вести роками, і це підлеглі М.Потебенька добре навчилися робити.

Втім є ще одна суттєва обставина. Відкривши кримінальну справу за фактом публікації в газеті „Сільські вісті", прокуратура вилучила у Верховній Раді України всі сфальсифіковані документи, у тому числі й ті, які В.Медведчук намагався видавати за постанови Верховної Ради України. Тепер фальшивок у Верховній Раді немає, а прокуратура їх нікому не показує, прикриваючись таємницею слідства. Кінці шахрайства спробували сховати у воду.

Оскільки і за позовом до суду, і за зверненням в Генеральну прокуратуру України стоїть одна і та ж особа - В. Медведчук, то цілком зрозуміло, що саме він затіяв цю юридичну комбінацію для того, щоб на всю Україну протрубити про судовий захист „честі і гідності", а одночасно зробив усе від нього залежне, щоб насправді цей „захист" ніколи не відбувся.

-------------------------------------------------------------------------

[1] Факты. - 2000. - 28 квітня. - с.4.