ВОЛОДИМИР БІЛЯЇВ

100 років тому, 25 червня 1925 року, на Донеччині народився ВОЛОДИМИР БІЛЯЇВ (1925 – 2006) – український поет і журналіст, громадський діяч, голова УНРади в США (1982–1984), директор Української служби «Голосу Америки» (1991–1998), член-кореспондент Української вільної академії наук у США (1984) та член Національної спілки письменників України (1995).

На жаль, його біографія та творчість дотепер ще недостатньо відомі в Україні, що характерно для його покоління борців за незалежність Україну. Він і сам це добре розумів за життя, хоча весь час його душа і думки линули до Батьківщини:

Веди ж мене цим гамірним майданом.Лиш проклинати долю ти облиш,

І ми з тобою в натовпі розтанем — У плямах рекламованих облич.

Володимир Іванович Біляїв почав свій земний шлях 25 червня 1925 р. в селищі Шахти №12 Грузько-Ломівської сільради, Макіївського району Донецької області (нині – Моспине у складі Донецька). Завдяки своїй україномовній родині та обставинам (його батько потрапив у жорнова радянської каральної системи, Голодомор 1932–1933 рр.) навіть у зросійщеному середовищі, в якому зростав, він рано усвідомив трагічне становище свого народу.

Несприйняття совєтського режиму і водночас поетичний образ рідного донецького краю, де минули його дитинство і юність, та щира любов до України стали згодом основним лейтмотивом поезії та громадської діяльності Володимира Біляїва, визначальним у його світосприйнятті та ставленні до батьківщини.

О, батьку, ми тоді не знали,

Що полетить все шкереберть, Що внесено тебе в анали

Людей, приречених на смерть,

Що в тім нещаднім тридцять восьмім

Тобі, серед мільйонів жертв,

Життя в кривавому покосі

Вкоротить Сталін-людожер.

Опинившись в роки Другої світової війни у Німеччині на примусових роботах і відтоді назавжди втративши зв’язок з рідними і з Україною, він все життя буде постійно подумки повертатися на рідну Донеччину, оспівуючи її степи в своїх поезіях. І водночас докладе чимало зусиль до боротьби з окупаційною злочинною совєтською владою.

Після Другої світової війни Володимир Біляїв працював в Управлінні Військово-повітряних сил США в Німеччині, у Міжнародної організації втікачів у таборах м. Фірнсберг, Нюрнберг. Там він захопився вивченням історії України, зокрема доби Української національної революції 1917–1921 рр., відкривав для себе постаті Михайла Грушевського, Симона Петлюри, Володимира Винниченка, В’ячеслава Липинського, поезію Євгена Маланюка та Олени Теліги й інших українських поетів, які нахили та спонукали до чину. Закінчив Школу журналістики Українського технічно-господарського інституту та розпочав свою журналістську діяльність як співробітник газети «Українські вісті», редактором яких був Іван Багряний.

У таборі м. Фірнсберг він зустрів і своє кохання – киянку Галину Білик, теж насильно вивезену до Німеччини, з якою одружився. Невдовзі у них народилася донька Алла (Роджерс) – відома українсько-американська художниця (наша розповідь про неї: https://www.facebook.com).

Саме в Німеччині Володимр Біляїв від перших спорадичних спроб переходить до постійного віршування, поезія стає його способом саморефлексії, висловлення наболілого та любові і туги за Батьківщиною, а також натхненням до останніх днів. Водночас він усвідомлював силу слова і в ширшому вимірі – для всього українства, розвіяного світами. «Поезія назавжди залишиться непідкупним літописом духовного стану людства в цілому і ножного народу зокрема», – вважав він.

Про вітчизну – радість і біль мої

Я по крихті слова збираю:

Ти віками була невільною

Та й нині далеко до раю…

Кожна його збірка, починаючи від першої – «Поліття» – є «поезією, проникнутою ідеєю» за визначенням Григорія Костюка. Серед найвідоміших збірок – «По той бік щастя» (США, 1979) та, видані у Донецьку, «Осіння обнова» (2001), «На неокраянім крилі» (2003), «Доля і шлях» (2005).

У 1949 році як сотні тисяч інших українських ДіПі, Володимир Біляїв з дружиною та донькою емігрували за океан, до Австралії, яка приймала повоєнних біженців з Європи як робочу силу для розбудови свого господарства. Щоб прогодувати родину, В.Біляїву довелося працювати на сталеливарному заводі та на металообробних підприємствах Сіднея. Поряд з тим він був позаштатним співробітником україномовних тижневиків «Єдність» та «Вільна думка», а також готував статті для часопису «Український прометей» у Детройті (США). Невдовзі як представник української громади він був делегований до Міжнародної Ради іммігрантів з країн, поневолених комунізмом. І на першому ж засіданні Ради він був обраний її генеральним секретарем, що засвідчило визнання його авторитету та внеску в боротьбу із СРСР.

Про те, настільки важко було прижитися на чужині, серед інших звичаїв, під важким незнайомим небом, розповідає поезія Володимира Біляїва, спонукаючи замислитися над важкою долею всіх емігрантів, а надто – вимушених:

Дай руку, кохана. Ми разом ітимем,

втікатимем хутко, немов від погоні,

з провулків, отруєних злістю і димом,

від хат, де лише на вузьких підвіконнях

старанно підливані квітнуть герані —

нудного життя дешевенька окраса,

де в ніч під перини пірнає до рання

вчорашня пихата володарська раса.

Ми йтимем туди, де із плутаних вулиць

дорога врізається в тишу ялинну,

Спішімо, щоб місто чуже призабулось

бодай на хвилину, бодай на хвилину…

1954 року родина змогла переїхати до США, де Володимир Біляїв одразу поринув в українське журналістське та громадське середовище, працював у низці видань, дописуючи зокрема про творчість письменників української діаспори. Важко уявити, як йому вдавалося все встигати, адже окрім адаптації на новому місці, вирішенні багатьох суто побутових питань, виховання донечки, журналістської роботи, яка потребує багато часу та концентрації уваги, він ще й навчався у Пенсільванському університеті. А щоб забезпечити стабільне фінансове становище своїй сім’ї, він реалізував і свій підприємницький талант –заснував власне будівельне підприємство, яке стало досить успішним.

Серед всіх справ і різних напрямків діяльності Володимира Біляїва, пріоритетом для нього завжди залишалася українська справа. Він робив усе можливе, аби український голос було почуто у вільному світі. Йдеться не лише про його поезію, яка безперечно, має бути предметом окремого розгляду, а про його громадську діяльність на благо України. Протягом 1970–1980-х років він тісно співпрацював з проводом УНР в екзилі, був заступником голови Президії та речником Української Національної Ради (1972–1984), а в 1978 р. сам очолив представництво уряду УНР у США, був головою УНРади у 1982–1984 рр.

Народ мій все ще дихає

Та поки що мовчить.

Не сапою там тихою —

Нахабно, вочевидь

Комуністична гадина

Й стара імперська рать

Обдурену й окрадену

Готова закувать

Відроджену, розковану

Вкраїноньку мою,

За неї в мить роковану,

В нерівному бою

мільйони впали жертвами.

Та волі не спинить!

Загибель ненажерливим!

Вітчизні вічно жить!

З 1984 до 1998 рр. Володимир Біляїв працював в Українській службі «Голосу Америки» та очолював її в 1991–1998 рр., коли Україна щойно стала незалежною.

У цей період Володимиру Біляїву пощастило двічі відвідати свою малу батьківщину – у 1993 р. та у 1996 р. Вже тоді, за життя поета і журналіста, його роль та значення було пошановане в Україні. І він цінував це та всіляко підтримував земляків і Україну.

Я згадую життя колишнє –

У півсторічну давнину

Мене квітучі манять вишні,

Туди я подумки майну.

На предківські донецькі гони,

В дитинства незабутній світ,

Де крутосхилі терикони

У подобизні пірамід

Мовчать, обвіяні вітрами

Й заслухані в підземний гул,

Де степові пахущі трави

До глею стеляться впритул.

Після відходу Володимира Біляїва у вічність (12 лютого 2006 р. у м. Норт-Палм-Біч, Флорида, США) його друга дружина Дороті Стром Біляїва та доньки, Алла Роджерс і Джіна Біляїва Лонг, передали бібліотеку діяча до Національного університету «Києво-Могилянська академія» у Києві, де вона зберігається як персональна колекція.

У роковану мить незбагненну,

Мить розлучення плоті й душі,

Зглянься, Боже, на душу нужденну

Й милосердя та милість зверши,

Щоб не стала душа наче камінь

Без іскрини й краплини тепла,

Щоб вона над світами й віками

У потоках проміння текла!

Допис підготовлено Ольгою Сухобоковою.